Історії українського меценацтва минулого. Заради чого бізнес вкладається у соціальні проєкти.
Ботанічний сад ім. О.Фоміна. Жовтий корпус університету ім. Т.Шевченка. КПІ. Охматдит. Бруківка Андріївського узвозу. Це не маршрут пам’ятками Києва. Усе назване було створене завдяки волі та фінансам українських меценатів XIX століття.
Робити щось суспільно корисне тільки тому, що можеш і вважаєш за правильне — давня традиція українських підприємців.
Перед повномасштабним вторгненням росії я помічав, як більшає соціальних проєктів від бізнесменів різних рівнів. Після вторгнення часу на вагання не залишилося. Нині не знаю жодного підприємця, який би не опікувався більшим чи меншим незахищеним сектором.
Будь-яка благодійність — прекрасна. Але, як на мене, наші підприємці вже доросли до того, аби створювати, підтримувати чи реформувати цілі сфери економіки. Починати можна з освіти — так, наприклад, робили меценати минулого. Завдяки їхнім проєктам ми навіть через понад 100 років користуємося благами, які вони подарували своїм містам.
Нижче — кілька сторінок з історії Києва. Згадаємо, як багато може змінити усвідомлення бізнесмена, що він не тільки заробляє гроші.
Побороти корупцію додатковими зарплатами
Період з 1839 до 1852 року був, можливо, найкращим в історії столиці. Саме на цей час припала каденція Івана Фундуклея. Нащадок успішного бізнесмена з Єлисаветграда (Кропивницький) працював чиновником нижчого рангу.
Коли системного та розсудливого юнака запримітив київський військовий губернатор Дмитро Бібіков, молодий функціонер отримати спадок від батька, збільшити кількість активів та прославитися як щедрий меценат. Останній пункт особливо зацікавив Бібікова. Він потурбувався про київське призначення чиновника-благодійника.
Домовленість між новоспеченими колегами була такою: Фундуклей керує містом на власний розсуд, а Бібіков "працює обличчям" і не заважає.
У наступні 13 років у Києві з’явилися:
- Університет святого Володимира (КНУ ім. Т. Шевченка);
- інститут шляхетних дівчат (МЦКМ "Жовтневий");
- училище для бідних дівчат (Президіум НАН України);
- гімназія, яка пізніше стала Київським кадетським корпусом (жовтий корпус КНУ ім. Т. Шевченка).
До навчальних закладів додалися облаштування брукованої дороги на Андріївському узвозі, закладання ботанічного саду, який зараз носить ім’я Олександра Фоміна, будівництво ланцюгового мосту через Дніпро. А також подолання корупції. Фундуклей запровадив неофіційну десятикратну зарплату поліцейським і чиновникам. Компенсацію за чесну роботу губернатор фінансував із власних ресурсів.
З вулиць Києва на ці 13 років зникла злочинність. Мотивовані бонусами поліціянти активно арештовували "гастролерів", розкривали злочини, відправляли за ґрати, а не "штрафували" порушників. Бюджет зарплат у конверті поповнював сам Фундуклей та найбагатші жителі міста. Градоначальник не втомлювався : "Якщо підприємці не платитимуть поліції, це зроблять злочинці".
Члени купецьких гільдій активно брали участь у впорядкуванні міста. Фундуклей пообіцяв державні нагороди найщедрішим донорам. Разом із нагородою йшли податкові пільги та інші приємні бонуси. Найбільше купців тішила перспектива отримати дворянство.
Перед переведенням до Варшави Фундуклей подарував місту два власних будинки для облаштування жіночої гімназії та гроші на її тривале утримання. Гімназію Фундуклеївською, вона існувала до приходу радянської влади.
Київська історія Івана Фундуклея повчальна з двох причин:
- для законодавців — варто зробити податкову систему гнучкою, можливо, навіть знову повернутися до обговорення закону про меценацтво;
- для бізнесменів — не чекати від держави забагато, натомість збільшувати масштаби соціальних проєктів, щоб через 170 років результати суспільно корисної роботи надихали прийдешні покоління українців.
Заснувати університет на кухні
Розвиток цукрового виробництва подарував Україні, особливо Києву, медичні, освітні та культурні заклади. Сім’я Терещенків разом із колегами діяла з двох міркувань — інвестиційного й соціального. З одного боку, треба вкладатися у розвиток компанії, формувати якісних спеціалістів для обслуговування заводів. З іншого — рай за парканом неможливий. Складно бути щасливим серед знедолених.
Розуміння відповідальності перед суспільством та запит на просування соціальною драбиною штовхали підприємців будувати сиротинці, пологові будинки для бідних, нічліжки для тих, кому нікуди піти, лікарні. — одна з них.
Назва закладу на момент створення — Київська безоплатна Цесаревича Миколая для чорноробів та незаможних людей. Крім цього, сім’я сприяла появі будівлі, яку сьогодні ми знаємо як Національна оперета, Національний художній музей України, Музей Ханенків.
Найцікавішим для мене КСВ-проєктом Терещенків є КПІ. Технологічна індустрія сьогоднішньої України була би неможлива без нього. Щоб зрозуміти впливовість тогочасних бізнесменів, варто знати лиш те, що рішення про створення інституту було ухвалене під час неофіційної наради вдома. Серед інвесторів — сім’я Терещенків, Лазар Бродський (це його ім’я носить синагога у центрі Києва), Микола Хряков, Київська міська Дума, Київський земельний банк та інші. Внески бізнесменів половину необхідного бюджету. Решта — за державними органами.
Від 31 серпня 1898 року і до сьогодні КПІ готує технарів для українських та міжнародних технологічних компаній. Мій партнер і співзасновник TECHIIA теж звідти. Як і десятки наших колег у холдингу.
Історія "кухонного" заснування КПІ вчить масштабно підходити до вирішення задач. І якщо до заснування окремих університетів бізнес може й не бути готовим, то реалізовувати освітні програми у партнерстві з навчальними закладами — цілком здійсненна перспектива.
У фокусі не (с)тільки гроші
Думаю, кожен український благодійник — а їх зараз, на щастя, багато — може зрозуміти наших попередників у емоційній складовій. Соціальний проєкт зазвичай керується дивною сумішшю егоїзму та альтруїзму. Бачиш болючу проблему, яку можеш вирішити або бодай зменшити. Дієш — і від цього стає краще не тільки тобі самому та найближчому оточенню, а й зовсім незнайомим людям.
Поясню. Наприклад, багато зрілих технологічних бізнесів вкладаються в освіту та науку. Спільні навчальні курси, менторство, оснащення університетів та дослідницьких інститутів сучасним обладнанням — це не завжди про підготовку кадрів, а й про розвиток сектору взагалі.
Один із незвичайних проявів цього руху — співпраця компанії Macpaw та антарктичної станції "Академік Вернадський". Спершу колеги передали науковцям стійкі до особливостей погоди гаджети, а згодом купили і доставили потужну антену для забезпечення зв’язку. На узгодження, купівлю й доставлення пішов рік, адже не так просто отримати дозволи на потужний апарат, а потім пережити непросту дорогу до Антарктиди.
Проєкт з іншого сектору — від Zagoriy Foundation, ініціативи засновників фармкорпорації "Дарниця". Як приклад серед безлічі внесків у розвиток культури благодійності — виставка "Проєкт Енеїда". Куратори зібрали ілюстрації до знаменитого твору, зокрема від іменитих художників.
Виставка відбулася задовго до великої війни, але зараз такі події особливо затребувані. Ми повинні більше знати про себе, навчитися цінувати культурну спадщину до того, як хтось її вкраде.
Щодо TECHIIA, окрім допомоги українським захисникам, ми працюємо над проєктами для медицини. Фактично почали це задовго до створення самого холдингу і ГО "Фундація Течія". Спонукало власне бажання зробити щось, аби діти не вмирали від онкології.
Ця робота регулярно створює приємні моменти. Наприклад, коли високонавантажені лікарні в різних регіонах отримують сучасне обладнання, яке полегшує роботу лікарів і рятує життя українців. Або коли маленьким пацієнтам Центру інклюзії та корекції "Єва", які пройшли важке онколікування, стає краще після курсу реабілітації.
Благодійники, зокрема, працюють, аби чути такі історії частіше, ніж сумні. Думаю, колеги з Київстар чи SoftServe, у яких я бачив проєкти для дитячої медицини, підтвердять ці слова.
Розвиток системи охорони здоров'я — справа на мільйони, тому під силу не кожному. Утім, завжди є щось, що коштує не так багато. Наприклад, один лист.
Саме один лист Івана Айвазовського наприкінці XIX століття молодого одеського хлопця грецького походження до академії мистецтв. А одна розмова питання фінансів для поїздки та тривалого перебування в іншому місті. За десять років Киріак Костанді став легендою Одеси. Разом із колегами з об’єднання художників він провів понад сотню виставок, зокрема пересувних. Така активність перетворила відносно провінційне місто на важливу артточку на мапі.
Якось у розмові про кіно я почув фразу "Українському кінематографу співають легендарні колискові". Це було в період засилля російського продукту, і лише окремі люди шукали спосіб створювати made in Ukraine. Йшлося про Довженка, Параджанова і багатьох інших митців минулого.
Можу те саме сказати про українське меценацтво. Його історія грандіозна. Ми можемо дати їй нове життя. Нині ми всі працюємо на перемогу, але бізнес вже може обирати ділянки, які візьме під крило для покращення суспільного життя. Ширше й масштабніше, ніж раніше.
Малі ініціативи мають збільшитися, проєкти — набути регіонального чи навіть національного масштабу. Великому бізнесу під силу змінити стан речей у гуманітарній сфері — ми вже переконалися у цьому під час останніх криз. Варто лише розширити власні межі.
Джерело:
