Юрій Лазебніков, інвестор, керуючий партнер холдингу TECHIIA і кіберспортивного медіахолдингу WePlay Esports — про користь і шкоду комп'ютерних ігор, життєвий уклад кіберспортсмена і спосіб не вилетіти з університету, навіть якщо все до цього йде.
"Допоможіть, моїй дитині 8 років, і вона хоче стати кіберспортсменом. Що робити?"
Здається, це типовий заклик про допомогу в наших широтах, де на нове завжди дивляться з підозрою. Але ні – питання я майже буквально скопіював із сервісу Quora. Батьки всіх країн, включаючи просунуті США, починають хвилюватися, коли їхня дитина раптом вирішує стати "якимось незрозумілим" геймером.
Якщо ви – той один з батьків, чия дитина цілодобово сидить за іграми і цілиться у призові топових кіберспортсменів, запрошую вас до бесіди. Якщо ви – дитина, яка прагне мати життя, як у 16-річних мільйонерів, запрошую і вас.
Як людина з індустрії кіберспорту, дитина колись і батько зараз, намагатимуся показати картинку з різних боків.
Розповім про особистий досвід, а також обговоримо:
- дослідження про неконтрольовану агресію і користь від відеоігор;
- спосіб життя людини, яка присвячує себе професійному (кібер)спорту;
- причини не кидати школу чи університет заради кіберспорту;
- способи вибудувати діалог і вирішити конфлікт поколінь.
Ці "марні" ігри
У моєму житті ігри з'явилися у шість років, коли батьки купили комп'ютер.
Як і багато їхніх колег по батьківству, вони розраховували, що я буду вчитися програмуванню. Але грав я набагато старанніше, ніж вчився. Через понад 30 років мені це не здається такою вже поганою ідеєю – в тому числі із захоплення іграми і кіберспортом виріс наш з партнером технологічний холдинг.
Втім, ігри не були такими, як зараз. У 90-х потрібно було добряче постаратися, щоб їх запустити. Без навичок системного адміністратора, а іноді і програміста ніяк – поки розберешся в налаштуваннях, конфігураціях і оновленнях, отримаєш середню спеціальну освіту.
Навіть зараз це ще й досі хороший мотиватор до навчання. Наприклад, торішнє повідомляє: відеоігри допомагають вчитися читати. Вчені опитали 4 626 британських дітей у віці 11-16 років і прийшли до висновку, що навіть ледачі школярі поліпшили навички читання. 79% опитаних читають матеріали, присвячені грі, включаючи внутрішньоігрову комунікацію, огляди і блоги, книги і фанфіки.
Мені пощастило: не потрібно було приховувати, хитрувати, пояснювати. Батьки сприймали моє захоплення як природний процес. Звичайно, я чув і "годі сидіти за комп'ютером 4 години поспіль, іди вчити уроки". Просто дітям 6-8 років марно забороняти. У кращому випадку вони образяться. У гіршому – знайдуть спосіб обійти заборону.
У грудні 2020 року латвійські соціологи , що 15% юних геймерів приховують своє основне дозвілля. Тобто навчилися хитрувати і брехати. 71% тих, що приховують, посилаються на упередженість старших членів сім'ї щодо ігор – ті вважають їх шкідливими для здоров'я.
Ігри, страхи і реальність
Дорослі бояться, що комп'ютер зробить з їхніми дітьми те, що з ними зробив телевізор. Видається логічним, що дитина, яка вбиває віртуальних монстрів чи аватарів в Counter-Strike, втрачає чутливість до чужого болю і скоріше підніме руку на ближнього. Або навпаки – замикається в собі і впадає в депресію.
Група вчених з University College London провела на предмет впливу ігор, соцмереж і дозвілля в інтернеті на підлітків у цілому. До участі запросили 11 тисяч британців, що народилися з 2000 по 2002 рік. У віці 11 років діти відповідали на питання дослідників про віртуальне дозвілля. Через 3 роки ці ж респонденти були вивчені на предмет депресивних симптомів, погіршення настрою, слабкої (або сильної) концентрації, втрати радості.
З'ясувалося, що хлопчики, які більше всіх грали, показують на 24% менше депресивних симптомів, ніж ті, що грали менше одного разу на місяць. Цей показник справедливий тільки для хлопчиків з низькою фізичною активністю і повністю неактуальний для дівчаток.
Зате для дівчаток виявилися актуальними симптоми депресії 3 роки потому. Виявилося, 13% дівчаток, які активно користувалися соцмережами з 11 років, переживали почуття соціальної ізоляції.
У січні 2018 року низка німецьких наукових організацій опублікували на тему агресії. Підлітків, які були активними геймерами, розділили на 3 групи. Перші по 30 хвилин на день грали в агресивну GTA V, другі – в The Sims 3, а третіх не просили міняти свій уклад.
Через два місяці досліджуваних перевірили. В апараті функціональної МРТ підлітки переглядали фото й анімації з больовими і небольовими сюжетами. З'ясувалося, що реакція мозку тих, хто грав в GTA, не дуже відрізняється від реакції інших. Тобто немає зв'язку між активною залученістю в ігри з елементом насильства і втратою чутливості до чужого болю.
А в новозеландському університеті Мессі минулого року дані 28 досліджень попередніх років, зібраних у більш ніж 21 000 молодих людей по всьому світу. Там також прийшли до висновку, що відеоігри не призводять до насильства чи агресії.
Ігри та замкнутість
Один з найпоширеніших страхів – застрягши у віртуальному просторі, дитина втрачає всі навички комунікації. Тут поділюся емпіричним досвідом.
До студентських років у КПІ моя любов до ігор не минулася. І ось уявіть: в одній руці свіжі релізи, в іншій – купа типових розрахунків. Кілька прекрасних ночей чи навіть тижнів за монітором – і до типових розрахунків це не має стосунку. Потім "раптово" виявляється, що не здані шість допусків і провалені чотири іспити з чотирьох.
КПІ – місце настільки передове, що іноді виходило отримати оцінку в семестрі, якщо ми вигравали у викладача в Heroes of Might and Magic III. Але були й інші викладачі, дуже вимогливі, які готували нас до реального життя жорстко. Хабарів ніхто не брав.
Знаєте, як такий стан речей розкриває переговорний потенціал? Жоден вуз не навчить так комунікувати з людьми, як складна життєва ситуація, в яку потрапляють любителі пограти на кшталт мене. І ми вчилися головному – вирішувати проблеми. Де додатковою зміною за підручниками, де домовленостями, де перекидуванням завдань один між одним. Все це мені знадобилося і в житті, і в бізнесі.
Звичайно, з "хвостами" справлялися не всі. Я спостерігав випадки, коли студентів-геймерів залишали на другий рік або зовсім виганяли. Але впевнений, що захоплення іграми можна було б замінити будь-яким іншим – і результат був би однаковим.
Дослідження свідчать, що 15% юних геймерів приховують своє основне дозвілля.
Фото Gorodenkoff/
Є ще один момент. Не всі ігри однаково корисні. Наприклад, кіберспорт тримається на змагальній складовій. Тому для будь-якого гравця комунікація – найважливіша навичка. Скандалісти з любителями згадувати чужих мам недобрим словом швидко вилітають з команд. Те ж стосується замкнутих і відлюдних.
Від взаємодії між учасниками, поваги до суперників і вміння спілкуватися з медіа залежить те, чи вийде команда до вищих ліги. У цьому сенсі кіберспорт розвиває, а не гальмує.
Як допомогти дитині стати кіберспортсменом
Припустимо, ігри і кіберспорт перестали лякати, і батьки готові підтримати захоплення дитини.
Перші кроки в будь-якому спорті більш-менш схожі: ми не можемо вичерпно відповісти на запитання "Як виростити чемпіона Формули 1?". Ми ж не привеземо до дитсадка болід і не відправимо дитину ганяти навколо корпусу. А, наприклад, на картинг відвести можемо. І якщо в перші рік-два чадо не скрутило собі шию, можна думати про наступний крок – шукати точки компетенції.
Так само і з кіберспортом. Його величезний плюс в тому, що базові навички та наявність таланту можна перевірити самостійно і почати розвивати їх, не виходячи з дому. Тут, звичайно, знадобиться підтримка батьків – стіл-комп'ютер-периферія все ж таки "ляжуть" на них.
Далі потрібно подумати, де знаходяться центри концентрації експертизи. Кіберспортивних шкіл, в які йде 8-річна дитина, а виходить 25-річний чемпіон-мільйонер, немає і навряд чи з'являться. Розвитком займаються команди і профільні асоціації.
Асоціації, як правило, вирішують завдання індустрії. Зате команди шукають таланти для молодих складів. Мова не тільки про топові – можна стукати і до сотень менших. У них немає гучних перемог чи призів, але вони розвиваються за рахунок залучення нових гравців. Для геймера-початківця це може бути хорошою сходинкою на шляху до The International.
Зворотній бік медалі
Буває, що дитина трохи пограла вдома, подивилася стрім, список і заявила: "Не хочу напружуватися, як батьки. Буду грати в Dota 2 і отримувати десятки тисяч, а то і мільйони доларів".
Тут саме час акуратно додати прагматизму.
Хобі й робота – як туризм та еміграція. Припустимо, комусь подобається футбол. Він бачиться з друзями раз на місяць, вони дружно ганяють м'яча, потім смажать шашлик і запивають його пивом. Інша справа – стати футболістом.
Професійний спорт – і електронний теж – капітально обмежує. Бути кіберспортсменом – це грати не кілька годин, поки не набридне, а по 8-10 годин щодня за розкладом. Робити кілька фізкультурних пауз. Записувати й аналізувати свої промахи, щоранку доповідати тренеру, як ти збираєшся їх виправляти.
Це – не зустрітися з друзями, не піти на побачення, тому що через годину тренування.
Кіберспорт – це і великий бізнес, який змушує швидше дорослішати. Тут не вийде філонити. Тих, хто ще не напрацював відповідальність і без пояснення причин відмовляється від участі в турнірі, жорстко штрафують.
Буває, після пари років такого життя виявляється, що таланту у тебе немає і час ти витратив даремно. Спорт – це робота, за яку платять, іноді добре, іноді не дуже. Спортивна пенсія настає рано, кіберспортивна – ще раніше. Мало хто зможе стати тренером. Багато хто зіштовхнеться з проблемою "що далі".
Ігри існують, щоб добре провести час, викинути емоції у віртуальний світ, просто відволіктися й розважитися. Мені б щиро хотілося, щоб для більшості вони такими і залишалися.
Кіберспорту потрібні не тільки гравці
Крім іншого, варто нагадати і дітям, і батькам, що кіберспорт – це не тільки герої на екрані.
Кіберспорт – це величезна фабрика з виробництва контенту. Так, в її центрі – гравці й команди, але вони займають лише малий відсоток. Командам потрібні менеджери, тренери, психологи, піарники. Є виробники ігор, обладнання, мерчу. Є власники майданчиків для турнірів.
Також існують турнірні оператори і цілі медіахолдинги, як наш WePlay Esports. Тут працюють сотні фахівців: продюсери, режисери, сценаристи, оператори, коментатори, інженери, дизайнери, журналісти – всіх не перерахуєш. Ми будуємо арени, проводимо турніри, ведемо трансляції, розробляємо платформи, робимо медіа, прогнози.
Ігри і кіберспорт перестали вас лякати? Будьте готові підтримати захоплення дитини. Фото belchonock/Depositphotos
І ось вам аргумент на користь освіти.
І нам, і нашим колегам потрібні люди, які вміють і хочуть створювати всі види контенту. Для цього потрібно мати базову професійну підготовку. Зараз запускаються кіберспортивні напрямки в університетах, а восени в Києві стартує новий курс режисури анімації, де можна буде вчитися на живих турнірах.
Тож, якщо є думки кинути університет, щоб присвятити своє життя кіберспорту, подумайте ще раз. Мати професію, вміти грамотно писати і хоч трохи рахувати ще нікому не завадило.
І про діалог
Мої діти ще не приходили з ідеєю кинути школу. З ними не траплялися нездані іспити чи питання про відрахування. Дочка тільки закінчила дитячий садок, а у старшого сина є зрозумілий дисциплінарний розподіл: зараз потрібно повчитися, а тоді ми відпочиваємо. Не тільки за комп'ютером чи приставкою.
Але й ігрові захоплення дітей я розділяю. Наприклад, з сином любимо Fortnite – вона весела, яскрава, не вимагає залучення на години. Навіть коли я за десятки тисяч кілометрів від сім'ї, можна зателефонувати, поспілкуватися в Discord, покричати один на одного в запалі ігрової битви і піти займатися своїми справами, отримавши задоволення. Коли ж ми разом, то можемо всією сім'єю пограти в Among Us.
Немає єдиного рецепту, як врегулювати питання з іграми. Як немає однакових дітей і батьків. Комусь потрібно більше дисципліни і складних викликів. Комусь – підтримка і похвала. Я прихильник зацікавлювати і спостерігати. Помічаю, що якщо дитина отримує задоволення від заняття, вона сама дотримується дисципліни й бореться з лінощами.
Головне – не навішувати на дитину свої бажання й уявлення про те, як має бути. Вони все одно бачать, як ви насправді живете. Не вбивайте інтерес жахами з життя кіберспортсмена. Не змушуйте грати, кажучи "раз вже сидиш за своїм комп'ютером, так заробляй мільйони". Але й не обіцяйте рай.
Батьківство – це теж робота, яку можна любити чи уникати. Допоможіть дитині пізнати себе, зверніть увагу на перешкоди, допоможіть їх подолати, якщо на те буде запит. Зрозуміти потрібність і своєчасність можна тільки в достатньому контакті з дитиною – і за умови своєї реалізованості.
Оригінал статті на .
