Про (не)потрібність університету, страхи поколінь та вибір професії.
Маріанна Коніна, Chief Public Engagement Officer міжнародного холдингу TECHIIA
Цей текст виходить під час вступної кампанії. Одинадцятикласники та їхні батьки вже мають список бажаних ВНЗ. Ті, кому вчитися ще кілька років, ще обирають.
Як менеджерка, яка час від часу наймає людей у команду, запрошена викладачка ряду освітніх проектів, хочу поділитися поглядом роботодавця. До того ж, я сама мама майбутньої студентки, тому бачу певні тенденції в її оточенні. Сподіваюся, цей текст допоможе вам подолати певні страхи та відлипнути від вашої дитини у справі вступу.
Вища освіта — не гарантія
Почну з розчарувань. Вища освіта — не гарантія отримання роботи в майбутньому. Вища освіта — лише одна сходинка серед багатьох інших у процесі формування особистості.
Освіта — це, безумовно, база, але здебільшого теоретична. Між академічною програмою та професійним життя велика яма, якщо не прірва. Можна навчитися писати код, але від того не стати програмістом. Можна навчитися ставити діагнози за певними ознаками, але від того не стати лікарем. Як і не стати журналістом від того, що знатимеш історію журналістики чи основи філософії. Щоб стати профі, треба здобувати практичний професійний та життєвий досвід. Саме останній дає можливість бути гнучким, бачити тренди, реагувати «без конфлікту, але і без компромісу».
Я прихильниця дуальної освіти: студенти не тільки отримують знання, але й навчаються певній професії, а паралельно практикують на підприємствах. Саме таким шляхом ми пішли у WePlay Esports, запустивши курс «Режисура анімаційного фільму». Студенти 80% часу практикують, а 20% засвоюють нові знання. По суті вони працюють в студії компанії поруч із уже досвідченими спеціалістами. Вивчають найновіші технології і паралельно вчаться командній роботі, комунікаціям, використовують ті ж інструменти для планування задач і часу у проектах.
Окрім профільних навичок, або hard skills, є комунікативні — soft skills. Саме від останніх залежить, наскільки людина зможе реалізувати свій потенціал і hard skills. Навички комунікацій розвиваються в командних завданнях, під час презентації проектів, в роботі над втіленням ідей або помилками. Вище йде управління командами, проектами, часом. Саме цьому мали б вчити у вузах паралельно з освоєнням професії. Я вірю, що так воно і буде найближчим часом.
Мені подобається підхід Стенфорда, коли група студентів працює над проектом, а їхній куратор — людина з індустрії. Минулого року МОН та Мінцифри анонсувала проект «Підприємницький університет», де практикують саме такий підхід. Це важливий крок до формування конкурентоздатних молодих спеціалістів.
Університет — не обов’язковий
Ще одна неприємна новина — часто консервативні навчальні заклади навчають за давно застарілою програмою. Я закінчила факультет журналістики в двотисячні, мій колега — п’ять років тому. Програма і викладачі у нас були аналогічними. Ми отримали однакову гарну базу основ філософії, англійської мови, історії Україні і світової.
Та нас не вчили шукати історії для публікацій, ставити питання до інтерв’ю, маніпулювати чи уникати маніпуляцій, робити розслідування. Як і не вчили писати тексти за різними жанрами. Цьому ми мали навчитись «на практиці», яка була аж на 4-му курсі і аж два тижні. Кілька студентів факультету працювали вже з першого курсу і саме вони потім і залишились в професії.
Відкрию вам секрет. Деякі спеціалізовані курси дають більше знань і практики, ніж вуз. І за набагато менший час. То чи варто витрачати п’ять років на «базу», якою не відомо чи скористаєтесь, якщо можна одразу навчатись прикладним знанням?
Так, наше суспільство високо цінує наявність диплому. Це певна ознака приналежності до «еліти». Та, схоже, нове покоління не розділяє такі цінності і віддає перевагу навчальним роликам на YouTube, відкритим менторським програмам та курсам перед вступом до вузу.
Цьогорічна статистика вже показала, що інтерес студентів до STEM-спеціальностей знизився навіть на тлі інфокампаній «увійти в IT» і «програмістам багато платять». Випускників вузів стає менше, а ось в ІТ-галузі початківців стає більше. Магія? Ні, це випускники курсів і світчери — ті, хто вирішив змінити професію і перенавчився.
Пошуки себе — не панацея
Я критично ставлюся до gap year — коли вчорашній одинадцятикласник бере рік перерви. Це американська традиція, яка дозволяє підлітку подорожувати, працювати, волонтерити, спробувати нове, зрозуміти, в якому напрямі рухатися або, знову ж таки, отримати альтернативну освіту. Для України це явище нове, тому не варто сліпо копіювати західну традицію.
По-перше, треба зрозуміти, для чого gap year. Щоб показати дитині, яким є життя за межами України, достатньо скористатись короткотерміновими програмами обміну учнями — наприклад, зі школами в США. Та в кожній країні будуть свої цінності, ментальність, умови життя і роботи. Як на мене, краще пробувати життя в інших країнах, коли окріпла психіка і не буде травми і стресів через розірвання контактів із близькими людьми на тривалий час. Вивчити іноземну мову, брати участь у волонтерській програмі можливо і з України.
По-друге, не всі батьки готові оплатити процес самопізнання тривалістю в рік. Саме народження дитини — вже дороговартісний проект. Гарний варіант, якщо доросла дитина під час gap year готова працювати і утримувати себе самостійно.
По-третє, за рік отримані у школі знання розгубляться, сертифікат ЗНО може втратити чинність. Правила вступу в країні можуть змінитись, і тоді треба оплачувати роботу репетиторів, щоб відновити рівень підготовки і отримати якісь нові сертифікати.
Як на мене, краще допомагати дитині пізнавати себе протягом періоду дорослішання. Подорожувати разом, давати дитині можливість пробувати себе в різних професіях.
Оточення важливіше за галузь
А тепер про кілька стовпів пошуку себе, які я вважаю найголовнішими.
Перший — професійне оточення. Дуже важливо, щоб воно було ресурсним і безпечним. Ресурсне — буде живити інтерес до діяльності, пізнавати нове і даватиме можливості реалізації. Безпечне — дає можливість бути собою, вільно висловлювати свої ідеї, не боятись виглядати «якось не так», отримувати підтримку колег.
Приклад — IT-індустрія. Останніми роками завдяки високій конкуренції за таланти вона стала привабливою для молодих людей. Конкуренція штовхає створювати ресурсні умови: комфортні офіси, розвиваючу атмосферу, постійний розвиток спеціалістів, достойну оплату праці.
Та це ще не все. ІТ — це не тільки креативна галузь, а й певне інтелектуальне оточення. Креативити за примусом неможливо, тому більшість у галузі — за своїм вибором. Я орієнтуюсь, чи люблять у компанії свою справу, за маркером. Це висловлювання «середа — маленька п’ятниця», «ходити на роботу», «з 9 до 6». В ІТ-компаніях ви навряд таке почуєте саме тому, що атмосферу тут диктує оточення.
Бачу, як потроху культура здорової робочої атмосфери йде в інші галузі. Незалежно від індустрії на неї треба звертати увагу при виборі майбутнього місця роботи.
Допитливість важливіша за спеціальність
Другий стовп — допитливість.
Вчорашніх школярів, які щойно стали студентами, можна поділити на 3 категорії.
Діти-«ув’язнені», тобто прийшли сюди не добровільно, а під примусом. По суті, прийшли добре провести час. Навчання — не основний пріоритет, натомість «вигуляти» одяг, поспілкуватись із друзями — те, що їх цікавить. Вангую, що вони не працюватимуть за спеціальністю належним чином. Їм просто треба п’ять років «побути» в університеті заради диплому, щоб мати підстави зайняти посаду, яка на них уже чекає.
- Діти-«мамині цукерочки». Не знають, чого хочуть, але добре вчаться, щоб не розчаровувати батьків. Прекрасно володіють теорією. А от коли, наприклад, прошу написати їх текст новини, починаються складнощі. Бо знати й уміти — не одне і те ж.
- Діти-«я тебе підловив!». Це найменш представлена категорія — допитливі студенти. Вони гуглять почуте, намагаються спіймати на неточності, ставлять неординарні питання, сперечаються. З ними найцікавіше. І саме із такими мені добре працювати.
- Для третьої категорії не так важлива спеціальність, яку вони вивчають. Якщо вони не втратять допитливість, то стануть успішними у будь-якій сфері. Допитливість з’являється в ранньому дитинстві, і тільки від сім’ї залежить, буде вона розвиватися чи пригнічуватися.
Часом батьки знецінюють інтерес дитини до нового, називають ті чи інші заняття дурницями. Як на мене, дурниці — це наркотики, алкоголь, ранній секс. А все інше має право на життя. Навіть не довготривале.
Емоційне здоров’я — важливіше за все
Нарешті третій і формуючий стовп — емоційне здоров’я.
Думаю, ви чули від старшого покоління щось на кшталт: «Нам робота радості не приносила, і нічого, живемо якось». Цих можна зрозуміти: страх за майбутнє — незмінний супутник багатьох народжених за Совєтів, їм було не до «покликів душі». Вони знають свою справу, можуть давати поради щодо неї, знайти потрібних людей, а от чуже ремесло — глуха темрява.
Батьки з такими установками заганяють дитину в сильний стрес. Вони вимагають від дитини високих оцінок у школі будь-якою ціною, контролюють на кожному кроці, не довіряють, намагаються заповнити весь вільний час «корисними активностями». Від цього психіка розхитується, дитина починає сприймати світ як загрозу, а не як можливості.
Бачу навколо багато прикладів, коли діти вступають, бо «тато наполіг», а після закінчення лягають на диван дипломованими спецалістами, які нічого не хочуть. Насправді вони не навчені взаємодіяти у стресовому середовищі. Важливо, щоб ще у шкільному віці дитина мала змогу проявити таланти і сильні сторони, виявити схильності, навчитися стресостійкості і отримати впевненість у власних силах.
Емоційно здорова дитина швидше зробить свій вибір професії, бо знатиме, хто вона і що любить. Вона знатиме, що батьки дадуть підтримку цьому вибору, але долати труднощі треба самостійно.
Нам пощастило жити в епоху швидкого розвитку технологій та сервісів. Обрати є з чого — і в цьому допомагають державні і приватні центри профорієнтації. Консультант говорить з дитиною, тестує, потім пропонує 3-5 напрямів, до яких вона має найбільше хисту. Такі консультації роблять свій вклад у формування вільного від стереотипів покоління. Не так страшно не знайти роботу. А от бути нещасним у професії — проблема, яку зарплатою не вирішиш.
Людина, яка любить і добре робить свою справу, завжди знайде замовників. Буде це різьба по дереву, психологічні консультації для кенгуру, спорт, мистецтво, гуманітарні чи точні науки. Світ — великий. Професій — багато. Вибір — є.
Оригінал статті на .
